12 березня 2014 року з благословення завідувача Богословського відділення КПБА при філософсько-теологічному факультеті Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича доц., прот. М.Щербаня, на філософсько-теологічному факультеті відбувся тематичний вечір, присвячений 200-літтю від Дня народження Тараса Шевченка.

Не могли оминути увагою ці дні і студенти філософсько-теологічного факультету, щоб ще раз долучитися до Шевченкової спадщини, актуалізувати його ідеї та й просто почитати віршів, тематика яких близька кожному.

Є дні, що минають і непомітно  зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.

 З минулого віку і до нашого часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

Ще ніколи постать Тараса Шевченка та його творчість не були такими актуальними для сучасних українців як зараз. І на це є дві причини – 200-річчя Кобзаря і, у першу чергу, Євромайдан. Шевченка не лише цитують, а й малюють. Тарас з плакатів на Майдані суровим поглядом дивиться на своїх побратимів – синів та доньок України. Вірші Великого Генія щодень лунають зі сцени Майдану. Шевченко – з нами.

Безстрашна революційність, запорізька жадоба волі, залізна впертість, зосереджений гнів і велика любов, славне минуле в боротьбі з гнобителями, гумор, незрівняна музика української мови, запах квітучих вишневих садків, пірамідальні тополі над білими хатами – все це в поезії Шевченка. Любити Шевченка – любити Україну. Любити Україну – любити Шевченка.

Пророчі його слова про долю України, яку він любив понад усе наразі не лише актуальні, а життєствердні… «Борітесе, поборете! Вам Бог помагає!» Шевченко в устах молодого вірменина з Майдану звучав так натхненно… А молодий вірменин пав першим… А далі ще сотня… Зараз її називають Небесною. Сотня світлих ангелів звитяги, що любили Україну так, як і заповідав Тарас «во время люте».

Після вшанування хвилиною мовчання ,,Небесної сотні”, у виконанні вокального ансамблю ,,Менестреля” прозвучала пісня ,,Гей, пливе кача”.

Відтак, до вступного слова був запрошений декан філософсько-теологічного факультету, член-кореспондент НАПН України, професор Балух Василь Олексійович, який наголосив, що Шевченко є лакмусовим папірцем, що виявляє «самоіндентифікаційне здоров’я» нації, адже він – без заперечень світоглядний орієнтир для справжнього українця. Варте уваги і те, що наскрізною темою його поезії є звернення до християнської традиції, підняття етичної проблематики, адже поет розумів, що без духовності немає державності, яку хочуть сьогодні завоювати ворожі сили.

Зі словами повчання звернувся завідувач Богословського відділення, доцент, протоієрей Микола Щербань, який зауважив, що ідея України була для Шевченка передусім, адже заради неї він поклав усе: пройшов через цькування, загнання, а як наслідок –  і передчасна смерть. В такий спосіб він освятив свої думки, щоб слідок за ним і ми могли черпати з них натхнення на відстоювання українських інтересів, збагачення свого духовного світу, примноження братерства та любові.

Впродовж заходу багато віршів та поезій Кобзаря пролунало із уст викладачів та студентів факультету, а також у виконанні хору Богословського відділення прозвучали ,,Думи мої, думи мої”, і ,,Реве та стогне Дніпр широкий”. Святковий захід завершився виконанням постового наспіву ,,Покаяння двері”.

Україна – розкішний вінок з рути і барвінку, що над ним світять заплакані зорі... Поема жалю і смутку... краси і недолі... Віками терзали співучу душу України, виганяли з рідної хати. За Україну, за її долю і волю 10 років карався на засланні, але не каявся, наш Великий Кобзар, наш батько Тарас. Важко визначити, коли Шевченко був потрібніший рідному народові: чи в ті далекі жахливі часи, коли він був поневолений, чи сьогодні, коли Україна намагається виконати його заповіт «порвавши кайдани», що поневолюють  мільйони українців. Він вічно актуальний. У кожного - свій Шевченко, бо всяк вибирає в його спадщині те, що йому найближче. Всяк бере у Шевченка стільки, скільки здужає. Всяк пише про нього так, як може. А сам Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Він росте і розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Шевченко – завжди попереду. До нього треба доростати усім життям!

Прес-служба

Богословського відділення