Цьогорічний храм у Яворові – мальовничому селі на Прикарпатті, де живуть і трудяться богобоязні та благовірні ґазди, серед яких кожен другий – народний умілець, майстер декоративно-ужиткового мистецтва і художніх промислів, співпав з 90-літтям церкви Пресвятої Тройці.
Але, ця церква у селі – третя. Духовно-культурне та церковнопарафіяльне життя Яворова можна поділити на три основні періоди: перший період – «Дохрамовий», який тривав з часу появи перших поселень на землях, які сьогодні формують адміністративні межі села. Тоді у селі не було церкви, люди ходили на Службу Божу до Криворівні та інших навколишніх сіл, але мали свій цвинтар; другий період – період «Першого храму»: з 1724 по 1863 рр., коли яворівчани збудували собі невеличку церковцю, яку 1683 розібрали, а на її місці звели просторий і величний храм. Храм освятили на честь Зішестя Святого Духа, який простояв до 1926 р. Світлий понеділок 9 квітня 1923 року (перший день по Великодню) став чорним днем для всієї сільської громади – храм згорів через необачність церковного паламаря; третій період – період «Третього храму» починається з 1926 р. і триває й по нині. Тоді, яворівські ґазди, об’єднавши всі свої зусилля, втретє відбудували церкву.
Новозбудована церква фактично нічим не відрізнялася від своєї попередниці (другої церкви). Досвідчені майстри повністю відтворили її розміри, повторили форму та зберегли давній гуцульський стиль сакральної архітектури. Лише фундамент вівтарної частини храму «відсунули» на один метр на захід, щоб не будувати нову церкву на старому обгорілому мурі. Покрили її не ґонтами, а цинковою бляхою. Бічні стіни-фронтони зашалювали покрівельною дошкою.
У правому куті від цвинтаря розташована двоярусна дзвіниця, котра уціліла при пожежі 1923 р. Ймовірніше за все, дзвіницю збудували з протесів, що формували стіни найстарішої церкви Яворова, тієї самої «малої» церкви, про яку йшлося вище. Освятили щойно збудований храм Божий восени 1927 р. – на Богородицю (освячення здійснив архієпископ Станіславський Григорій Хомишин).
Віддаючи шану колишній святині, посвяченій в честь Зішестя Святого Духа і передчасно знищеній вогнем, яворівська громада з однаковим духовним піднесення і благоговінням упродовж дев’яносто років урочисто святкує два храмові дні: на Зелені свята (в День Святого Духа) та на Другу Богородицю (День Різдва Пресвятої Богородиці).
Як бачимо, яворівчанам довелося тричі будувати церкву. Такою виявилася Воля Божа. Такою є історична доля і недоля їхньої святині. Отже, коли ми говоримо про 90-ліття церкви у Яворові, то маємо на увазі третій храм, збудований 1926 р., на місці другої церкви, що згоріла 1923 р. Прикметно, що сьогодні місцеві науковці та вихідці з Яворова докладають чимало зусиль, щоб описати історію його духовно-культурного та церковнопарафіяльного життя, щоб відтворити життєписи душпастирів, які служили у селі. У цьому зв’язку, варто згадати та подякувати ініціаторам-першопрохідцям історичних лабіринтів, які прагнуть дослідити становлення та специфіку розвитку Яворівської громади і, зокрема, Василю та Петру Лосюкам, Василю Гуменюку, Петру Сіреджуку та іншим.
Собі, звісно ж, дякувати не буду, натомість обіцяю й надалі ретельно досліджувати історичну спадщину села. Села на нашій Україні, неначе писанки села! Села, де я народився, виріс, пішов до школи, навчився любити, мріяти, творити…
Дев’яностолітній ювілей церкви у Яворові і цьогорічний храм відзначали по-особливому духовно піднесено та велелюдно, а ще ретельно підготувавшись. До ювілею видали змістовний та інформативно насичений буклет «Церква Пресвятої Трійці На храм завітав Преосвященнійший Владика Юліан – єпископ Коломийський і Косівський та хор Богословського відділення КПБА при Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (керівник отець диякон Ігор Луцан), а школярі місцевої одинадцятирічки разом з учителями та директором школи п. Вікторією Лосюк організували прекрасну концертну програму зі співами, віршами та грою на давньому українському народному інструменті – бандурі.
То був не просто концерт, а духовна пісенна сповідь вдячних нащадків перед світлою пам’яттю тих, хто стояв у витоків становлення Яворівської громади та місцевої церкви та тих, хто їм ревно служив, просвічуючи світлом євангельської проповіді та навертаючи в лоно Церкви Христової. А ще, усі купно та щиро дякували своєму архіпастирю – єпископу Юліану й отцю Василю, за їх жертовну любов до Яворівської пастви та духовну опіку над нею. Владика Юліан виголосив зворушливу проповідь, ретельно наголошуючи на необхідності збереження історичної пам’яті, морально-духовному оздоровленні, церковній та національній єдності, любові до Бога та ближнього і на важливості дарів Святого Духа у справі Богопізнання та утвердження у вірі Христовій в умовах секуляризації й очевидної нівеляції духовних цінностей.
Проповідь була настільки емоційною й по богословськи вивіреною, що змушувала затамувати подих навіть тих, хто торгував на вулицях усяким крамом. Я був свідком, як одна старша жіночка підійшла до церковної сестриці й спитала: «Як звати Владику»? Та відповіла: «Юліан». Тоді, допитлива жіночка сказала: «Він так проповідує, що йому найбільше підходить ім’я «Святий Ілля»! Насправді про храм у Яворові можна говорити довго, але цього разу я обмежуся тим, що викладено вище. Натомість пропоную переглянути фоторепортаж з місця події.
Доктор філософських наук,
Микола Шкрібляк
|