Святий великомученик Димитрій народився у сім'ї римського проконсула міста Солунь (нині Салоніки в Греції) у III ст. На той час більшість мешканців міста були язичниками, але чимала християнська громада, заснована апостолом Павлом, існувала вже триста років. До таємних сповідників християнської віри належала і родина Димитрія. Коли хлопець подорослішав, батьки показали йому чудові ікони Христа й Богородиці. Тоді Димитрій дізнався, що поганські боги - то омана, а насправді існує лише Всемогутній Бог. День у день юнак ревно молився й уважно слухав євангельські розповіді. Невдовзі батько Димитрія відійшов до Бога, а юнакові довелося заступити його місце. За наказом імператора, молодий правитель мав виявити й ув'язнити солунських християн. Проте Димитрій цього не зробив, а відверто оголосив, що вірить у єдиного Істинного Бога, і почав навертати язичників. Дізнавшись про це, імператор Максиміліан розгнівався і наказав вкинути Димитрія до в'язниці, а сам зажадав розваг. Володар дуже тішився, коли гладіатор Лій кидав невинних християн на гострі списи, аж поки на двобій вийшов юнак Нестор. Перед поєдинком він попрохав у Димитрія благословення на бій, і почув провіщення своєї перемоги та смерті. Мужній юнак не злякався смерті й став до бою. А слова Димитрія і справді виявилися пророчими. Втративши свого улюбленця, знавіснілий Максиміліан наказав стратити Нестора, а з ним і Димитрія, який допоміг йому своєю молитвою. Сталося це у 306 р.

За правління імператора Костянтина Великого (306-337 рр.) над могилою великомученика Димитрія спорудили храм, а через сто років були віднайдені його нетлінні мощі.

При гробі великомученика Димитрія відбувалися чудеса і зцілення. Так, у час правління імператора Маврикія авари оточили місто Солунь. Святий Димитрій з'явився на міській стіні, і вороже військо кинулося втікати. Іншого разу святий врятував місто від голоду. Житіє святого Димитрія оповідає, що він звільняв християн з ворожого полону і допомагав їм повернутися до Солуня.

З VII століття при раці святого Димитрія почало текти запашне й чудотворне миро, про що писали сучасники. У XIV столітті Димитрій Хризолог писав про нього: «Миро за своєю властивістю не є водою, але густіше за неї, і не схоже на жодну з відомих нам речовин... Воно дивніше від будь-яких пахощів не лише штучних, але й від тих, що за природою створені Богом». Тому великомученика Димитрія Свята Церква вшановує як Мироточивого.

За припущеннями деяких дослідників, св. Димитрій міг походити зі слов'янської родини, можливо тому навіть серед греків у давні часи його вшановували, як патрона слов'ян. У давньоукраїнській літописній традиції зберігся цікавий епізод - описуючи взяття київським князем Олегом Константинополя у 907 р., преп. Нестор Літописець згадує, що перелякані греки вважали, що сам святий Димитрій прийшов їх присоромити за гріхи їхні, допомігши руським воїнам.

Здавна шанували св. Димитрія на українських землях. Так, у 1057 р. київський князь Ізяслав Ярославович заснував у Києві монастир, посвячений св. Димитрію. 1197 р. великий князь Всеволод Юрійович одержав у дар із Солуні ікону святого великомученика, написану на дошці з його труни, і його сорочку. Дошка також була мироточивою, а миро було цілющим. Згодом ця ікона була вивезена з Києва до Владимира. До речі, обоє згаданих князів - Ізяслав і Всеволод, при хрещенні отримали ім'я Димитрій.

Росіяни особливо вшановують св. Димитрія як небесного покровителя перемоги князя Димитрія Донського у битві з татарським ханом Мамаєм 1380 р. на Куликовому полі. Ця подія започаткувала звільнення російських земель від панування Золотої Орди та формування об'єднаної держави під покровительством Москви.

Згідно з уставом Православної Церкви субота напередодні вшанування св. Димитрія вважається поминальною. Молитви за покійних у цей день в Україні завжди супроводжувалися багатою обрядовістю та традиціями. За давнім звичаєм, у деяких регіонах після панахиди влаштовували спільні громадські обіди біля церков. Поминальна трапеза передбачала споживання колива (розварений ячмінь чи пшениця, заправлені медом та родзинками) чи кондаку (у свяченій воді з медом розмочували пшеничний білий хліб). Вдома з цієї нагоди готували найкращі страви, які любили «діди» - спочилі родичі. Перед початком обіду з кожної страви брали по ложці, відкладали в окрему миску і ставили на вікно. Поруч ставили миску, глечик з водою, вішали вишиваний чорними нитками рушник - щоб душі покійних могли вмитись і пообідати з родичами. На могили клали хлібини із запаленими свічками, роздавали хліб бідним і жебракам, подавали їм милостиню.

Джерело: Львівсько-Сокальська єпархія